Вкотре піднімаючи тему освітніх закупівель, ми переконуємося, що вона доволі непроста як для батьків, так і для місцевої влади. Кожна дія, в результаті, впливає на дітей: чи достатньо їм буде всього необхідного у садочках і школах, чи будуть вони смачно й корисно їсти в їдальнях, чи не доведеться батькам потім самостійно збирати на щось гроші.
Трансперенсі Інтернешнл Україна разом з USAID Взаємодія розробили спеціальну мапу, за допомогою якої вони можуть відстежувати шкільні тендери, і підготували інструкції, як саме це робити. Dozorro зазирнули на іншу сторону освітніх закупівель та розпитали про них колишню заступницю начальника Полтавського міського управління освіти Дар’ю Олепір. Ось, що вона розповіла.
Як ви потрапили у публічні закупівлі та чому обрали саме сферу освіти?
У закупівлях я ще з часів паперових тендерів — розпочинала свій шлях у цій сфері в 2009 році як юристка тендерного комітету. А далі все закрутилося, і дивишся — а ти тут уже пів життя. Колись мені було важко повірити, що в освіті можна зробити багато цікавого й крутого для міста, бо ми постійно чуємо, що грошей у школах дуже мало. Але в 2019 році я виграла конкурс міського управління освіти в Полтаві, і коли наша команда працювала — ми справді досягали хороших результатів. Це було не заради того, щоб просто поставити галочку біля завдань. Коли видно реальні зміни в школах — от для цього і варто працювати. Це надихає.
Як в управлінні обирали, що саме купувати першочергово? Наприклад, є зовсім базові потреби шкіл, а як далі розподіляти кошти?
Базові речі завжди йдуть класично: парти НУШ, харчування, розраховане на кількість дітей. А далі ми визначали нагальність потреби, адже наші ресурси обмежені. Якщо стоїть вибір між новим стільцем для директора і бойлером в молодшу групу дитсадка, бо в них води гарячої немає, очевидно, рішення буде на користь бойлера. Це постійний процес — завжди щось коригуєш, дивишся, порівнюєш.
Крім цього, ми намагалися залишати резерв на випадок форс-мажору. Приміром, одного разу в дитсадочку потік дах, і вода залила два поверхи, пошкодила меблі. Цю ситуацію треба було вирішувати бігом, а на це потрібні гроші. У такій ситуації чекати сесію міськради, щоб вона виділила додаткові кошти, було б надто довго.
Наприклад, ви визначили, що для шкіл потрібно закупити столи зі стільцями. А хто вирішує, які саме — ви, інші підрозділи управління освіти чи самі школи?
Заявки з детальним технічним описом подають садочки і школи. Але ми їх все одно перевіряємо. Люди всі різні, і кожен директор бачить потребу по-своєму. Хтось просить дубовий стіл, хтось — скромну парту. Усі запити треба було врівноважувати, потім ми за можливості централізували їх — об’єднували в одну закупівлю. Дивилися на потреби різних шкіл і садочків, старалися покращувати їхні стан та наповнення рівноцінно.
Уявімо, що школа не просила на щось кошти, і їх не заклали. Але батьки бачать реальну потребу — чи можуть вони якось вплинути на виділення грошей?
Звісно, можуть. Ми завжди співпрацювали з батьками. І це дуже добре, коли вони приходять і говорять про свої потреби. Інколи директор може на щось не звернути увагу. Батьки писали до нас запити, а ми дивилися, що можемо зробити. Якщо це якісь товари, то перевіряли, чи є в нас потрібне в наявності. Можливо, хтось ці речі не використовує, а інші їх шукають. Якщо ж необхідні кошти та закупівлі — ми писали бюджетні запити на наступний рік.
А як батьки можуть допомогти із самими закупівлями? Можливо, запрошувати постачальників на торги?
Нам батьки дуже допомагали контролювати виконання договорів. Особливо з харчуванням. Самостійно ми просто фізично не могли щодня перевіряти якість харчування в усіх 99 закладах. Ба більше, коли хтось із управління освіти їде в школи, зазвичай про це вже всі знають. Тому неочікувані перевірки виходили не завжди. А так у батьків були обов’язкові медичні довідки, і вони щодня приходили в школу та перевіряли меню, якість кейтерингу. Дивилися, чи хороші продукти, як подають страви та чи правильної вони ваги.
У садочках батьки могли бути в складі комісії з прийому продуктів харчування. Тоді вони перевіряли дотримання правил перевезення продуктів: тару, температурний режим.
До речі, якраз про харчування — зараз про нього багато говорять, бо у школах змінюють підходи до харчування дітей, впроваджують мультипрофіль. Але не скрізь цей перехід проходить гладко. Які складнощі із закупівлями харчування виникали у вас?
Частина закладів готувала сама, тому для них ми купували лише продукти. Це було простіше. А от із кейтерингом виникало чимало викликів.
Спершу треба було виписати меню — хотілося, щоб воно було і смачним, і корисним, і подобалося дітям. У нас були зустрічі з бізнесом, і ми разом обговорювали це питання. Показували їм приклади інших країн, як-от Фінляндії, де діти можуть обирати собі сніданок чи обід із кількох страв. Також ми радилися з Євгеном Клопотенком. Згодом він проводив для нас майстер-класи. Євген три дні вчив наших кухарів і кухарів компаній-підрядників, як класно зробити саме дитяче меню.
Ще одне питання — чий посуд ми будемо використовувати, їхній чи наш. Нам була важлива естетика харчування, щоб діти не їли алюмінієвими виделками. Це все варто було завчасно проговорювати з бізнесом ще до оголошення закупівлі і закладати у вартість харчування. Згодом ми прописували відповідні умови в договорі, щоб учасники забезпечували такі моменти.
Ми стикалися і з чималою кількістю саме закупівельних проблем — потрібно визначити кваліфікацію, максимально чітко прописати якісне технічне завдання. А потім практично всі тендери були заблоковані, бо їх оскаржували в Антимонопольному комітеті. Часто скарги були необґрунтовані, але це все одно затягувало процес, адже їх мав розглянути АМКУ. Перемагали і йшли далі — зрештою, все вдалося закупити, і діти харчувалися.
Схожу ситуацію ми бачили в Києві, тут учасники дуже активно борються за замовлення кейтерингу і оскаржують тендери до АМКУ. Наскільки завчасно тоді потрібно оголошувати закупівлі харчування, щоб спокійно встигнути їх провести, навіть із такими оскарженнями?
Це інша проблема — планування. Ми закуповували харчування наприкінці року, коли на нього закладали кошти, на весь наступний рік. Дуже важко прорахувати, скільки і в якій школі буде їсти дітей: у вересні приходять перші класи, хтось переходить з однієї школи в іншу. А в договорах скрізь треба прорахувати кількість порцій.
Тут є варіант проводити таку закупівлю двічі: наприкінці року і влітку. Але учасникам це невигідно, тому вони неохоче йдуть на такі торги. На зустрічах бізнес говорив: “Нам нецікаво заходити на 3-4 місяці”. Адже підрядники завозять у школу своє обладнання, набирають окрему команду людей на роботу.
У нас була ще одна ідея, яку тоді ми не встигли втілити — укласти рамкову угоду, щоб провести один відбір учасників на 4 роки. Це б дуже пришвидшило процес. Так компанії були б максимально зацікавлені зайти в школу і завезти туди красивий посуд, найняти професійних працівників і стабільно годувати дітей. Із таким підрядником буде простіше домовлятися про кращі умови харчування, його добре знатимуть і контролюватимуть батьки.
А як вдавалося запровадити таке харчування з вибором страв у школах зі старими кухнями? Ви спочатку закуповували для цього обладнання?
Не обов’язково. Я не можу сказати, що спочатку — обладнання, а тільки потім харчування. В управління освіти не було змоги самостійно одразу купити все необхідне. Тому в нас чимало учасників заходили зі своєю технікою, приладами. Це все було без окремого договору оренди — так вони просто забезпечували виконання договору на харчування. Поступово ми оновлювали матеріальну базу і в самих школах. Загалом ми максимально орієнтувалися на те, щоб школи потім могли перейти на свої їдальні зі своїми кухарями.
А якщо говорити про інші освітні закупівлі — з якими проблемами ви стикалися?
Одна з основних проблем — нестача кваліфікованих спеціалістів. Так заведено, що в освіті переважно працюють лише самі освітяни. Інколи потрібні кадри просто не передбачені структурою самого управління. Наприклад, категорійний менеджер — його треба окремо прописувати, виділяти зарплату.
У нас була історія, коли в 40 школах треба було провести Wi-Fi. Комусь зі шкіл пощастило більше, і вчителі інформатики змогли допомогти та вказали, де мають стояти точки роздачі. Десь із цим було значно складніше. Але нам потрібно було прописати чітке технічне завдання, з метражем кабелів, кількістю обладнання. І вже коли підрядник виконував договір, ми бачили, що в нас є недопрацювання через нехватку кваліфікованих спеціалістів. Через це подекуди недостатньо чітко були прописані потрібні характеристики.
Так само складно з ремонтами. На одного з підрядників, який утеплював нам школу, відкрили кримінальне провадження — він використовував не ту арматурну сітку, дешевші матеріали.
Напевно, такі проблеми виникають в усіх закупівлях. В освіті все ускладнюється тим, що обсяги дуже великі, і багато шкіл, за якими треба встежити.
Що, на вашу думку, варто було б змінити в освітніх закупівлях? Де їх потрібно вдосконалити, щоб закупівлі були легшими і більш ефективними?
Тут ми знову впираємося в спеціалістів. Знайти в цю сферу професійного закупівельника у регіонах дуже складно. Можливо, є сенс централізувати певні тендери: на меблі чи обладнання. Тоді було б менше тиску на закупівельників на місцях.
Також важливо навчати персонал — чомусь це часто недооцінюють. Законодавство йде вперед, та весь світ йде вперед — тому я б рекомендувала періодично навчати всіх працівників освіти. Навіть знання англійської мови дуже і дуже допомагає. Як ми вчили кухарів, так само потім підвищували кваліфікацію і закупівельників. Так працівники покращують не лише професійні якості, а й навички комунікації, співпраці. Вони відчувають себе потрібними, і потім із задоволенням йдуть на роботу
У самій освіті — дуже класно комунікувати з батьками. Вони приводять у школи дітей, у них є своє бачення. Коли управління освіти співпрацює з батьками — це неймовірна сила. Вони допомагали нам контролювати виконання договорів, подавали свої ідеї. Якщо управління освіти сподівається, що воно все може зробити самостійно, сказати, як все має бути — це майже неможливо. Батьки можуть бути спеціалістами із зовсім різних сфер, і вони, як і ми, зацікавлені в найкращому майбутньому для своїх дітей. Навіть, коли почався ковід, і ми всі хапалися за голову “що робити”, вони постійно підкидали ідеї, радили, пропонували. Я б радила кожному управлінню освіти співпрацювати з батьками.
Цей матеріал став можливим завдяки підтримці американського народу через Агентство Сполучених Штатів з міжнародного розвитку (USAID). Зміст цієї колонки є виключною відповідальністю Transparency International Ukraine і необов’язково відображає погляди USAID чи Уряду Сполучених Штатів.
